Чи зважиться Росія напасти на Європу? Ще один з поглядів на таку тему

В серпні – вересні 2026 року в європейському та українському інформаційних просторах знову пожвавилося обговорення питання про можливий вже у найближчій перспективі напад Росії на Польщу, або країни Балтії. Чимало українських експертів вбачають таку загрозу, надаючи для цього докази. Йдеться ще й про слабкість НАТО та його неспроможність дати в такому разі відсіч Росії. Як наслідок, створюється гіперболізоване враження про те, що Росія може досягати своїх цілей як щодо Європи, так і щодо України. І це не може не позначалися на вірі в нашу перемогу. Ми вже порушували таку тему в наших попередніх публікаціях, але варто зробити це знову.

Зміцнення оборони Європи у стратегічному вимірі

Жодна із країн, заснованих на імперських принципах, не може існувати без своєї агресивної зовнішньої експансії. Це стосується і нинішньої Росії, яка копіює політику колишньої Російської імперії та її реінкарнації Радянського Союзу.

В такому вигляді російську агресію проти України, яка розпочалась ще у 2014 році, можна вважати підготовкою Росії до нападу на Європу з метою відновити сферу російського впливу на її сході та згодом просуватися у західному напрямку. Це підтверджує відомий ультиматум Москви до НАТО в грудні 2021 року, коли викладаються відверті претензії на Східну Європу і Балтію. А військові приготування до захоплення таких територій розпочалися ще раніше, під час різноманітних військових навчань. Тому занепокоєння Європи про такий напад з боку Росії геть-чисто обґрунтоване. Цілком слушними є і діяльність НАТО та ЄС щодо зміцнення європейської оборони. Каталізатором у цьому став перший напад Росії на Україну, який Європа і США сприйняли загрозою власній безпеці. І якщо така тема вже неодноразово нами порушувалась в різних публікаціях, то це не означає, що не варто такого зробити знову.

Так, на Уельському саміті НАТО у вересні 2014 року Росію було чітко визначено головним джерелом військових загроз Заходу. Згодом, на Мадридському саміті Альянсу в липні 2022 року, таке уявлення про Російську Федерацію було закріплено у новій Стратегії НАТО. З 2014 року реалізується також комплекс заходів з підготовки до відбиття російської агресії. Мається на увазі посилення угруповань військ ОЗС НАТО у передовій зоні на кордоні з Росією, покращення процесів швидкого реагування на кризові ситуації, а також відновлення та вдосконалення систем управління, зв’язку та логістики, які існували ще за минулої Холодної війни. Такі ж зміни сталися і у системі військових навчань ОЗС НАТО, які були переорієнтовані на стримування Росії та підготовку до війни з нею.

Всі такі заходи були помітно форсовані та активізовані після того, як Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Причому, з приходом Д. Трампа до влади в США та з посиленням суперечностей між Америкою і Європою не сталося у такій діяльності жодних змін. Ба більше, система оборони НАТО на східному напрямку навіть зміцнилася.

Як відомо, зараз Сполученими Штатами Америки та Європою в вигляді європейської складової НАТО та ЄС вибудовується нова система європейської і євроатлантичної безпеки, яка має відповідати сучасній геополітичній ситуації в світі. У її рамках головні зусилля США зосереджуються на стримуванні Китаю в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, а Європи — на протидії Росії на Європейському ТВД за американської підтримки. Заходи з реалізації таких планів передбачають масштабну програму переозброєння Європи до 2030 року, що стане потужним чинником зі стримування Росії та дасть змогу відбити російську агресію. Програма поширюється і на Україну на рівні з повноправними членами ЄС. При цьому Україна вже розглядається як складова нової безпекової архітектури євроатлантичного простору.

Досить показово, що суперечності між Америкою та Європою ніяк не позначаються на діяльності НАТО. Оперативні плани Альянсу залишаються незмінними, про що свідчить характер навчань ОЗС НАТО, які відбуваються практично безперервно на передових теренах Європи та свідчать про готовність Альянсу жорстко протидіяти Росії. США, як і раніше, беруть у них активну участь. Деяке зменшення чисельного складу американських підрозділів на певних навчаннях свідчить не про наміри США покинути Європу, а про те, що американці переключаються на війну в Ірані. 

І хоча Д. Трамп заявляє про намір суттєво скоротити американські війська в Європі, цього поки що не відбувається практично. Міністерство оборони США лише вивчає таку можливість. Його представники повідомляють, що таке питання буде вирішуватися, зважаючи на потребу присутності США в інших регіонах світу та з урахуванням інтересів Європи у безпековій сфері. Тобто, її обороноздатність не буде послабленою. До того ж мінімальна чисельність ЗС США в Європі визначається відповідними законодавчими нормами. Змінити щось може лише Конгрес, чого він, очевидно, не робитиме.

Про рішучість НАТО у справі з наданні жорсткої відсічі Росії свідчать дії об’єднаної системи протиповітряної оборони Альянсу. Сьогодні система активно реагує на вторгнення російських дронів та ракет до повітряного простору європейських країн. Не всі дрони чи ракети збиваються, але це є організаційно-технічними, а не політичним проблемами. Крім того, авіація НАТО без вагань перехоплює та відганяє від повітряних кордонів європейських країн військові літаки Росії, що наближаються до них з провокаційними цілями.

Критика НАТО та гіпотези експертів 

За таких обставин досить дивує зневажливе ставлення до НАТО окремих українських та західних експертів. Вони вважають, що НАТО слабке і неготове до війни з Росією та до того, щоб захищати своїх членів. Мовляв, через розбіжності всередині Альянсу та небажання його учасників вступати у безпосередню військову конфронтацію з Росією. Про що може свідчити відсутність реакції НАТО на провокації та військові приготування Росії на європейському напрямку. І зважаючи на це, робиться висновок, що Росія може вже незабаром напасти на Європу. Так, згідно з повідомленнями американських та європейських ЗМІ, в липні США застерегли Польщу про можливу з боку Росії збройну провокацію вже восени нинішнього року. Мета росіян — начебто практично перевірити готовність НАТО до виконання своїх союзницьких зобов’язань та примусити Європу припинити підтримку України.

Визначаються різні варіанти можливих акцій росіян, в тому числі, ракетні і дронові удари по критично важливій інфраструктурі Польщі, або вторгнення на її територію групи російських та білоруських військовослужбовців з подальшим поясненням інциденту технічним збоєм GPS, чи проведенням рятувальної операції після катастрофи якогось гелікоптера. Передбачається, що за такої ситуації Польща не зважиться застосувати зброю, а погодиться на переговори з Росією та Білоруссю за посередництва США. При цьому Росії в обмін на припинення своїх атак на Польщу вдасться її примусити не надавати військово-технічну допомогу Україні.

Такі повідомлення викликали потік коментарів, що були найактивнішими у серпні ц.р. і не припиняються у поточному вересні. Серед таких увагу привертає публікація німецького видання Bild наприкінці серпня, де описуються можливі сценарії нападу Росії на Європу. Вони наступні: 

• виконання підводних диверсій з пошкодженням кабелів, трубопроводів та іншої критичної інфраструктури;
• організація антиурядових виступів російськомовного населення міста Нарва в Естонії та направлення на їх підтримку так званих «зелених чоловічків», які захоплять там владу. Як і у випадку з Кримом, Москва буде заперечувати свою причетність до такого дійства;
• окупація шведського острова Готланд, що дасть Росії змогу ускладнити перекидання військ НАТО до країн Балтії;
• вторгнення до норвезького острова Шпіцберген під приводом захисту тамтешнього російськомовного населення та захоплення там стратегічних позицій;
• встановлення сухопутного коридору до Калінінградської області Росії з території Білорусі через Сувалкський коридор.

До цього можна додати й інші варіанти, зокрема, відкритий напад Росії на Литву, Латвію та Естонію, а також на Норвегію і Фінляндію. Теоретично це можна зробити. Тим паче, із розрахунку на «слабкість» НАТО та його «неспроможність» дати Росії відсіч. 

Реальна ситуація і можлива діяльність НАТО у відповідь на напад Росії

Насправді ситуація зовсім інакша. Росія дійсно планує напад на Європу і до цього готується. Але, лише на перспективу, після того, як досягне перемоги над Україною. До того часу вона не зможе реалізувати жодний зі згаданих сценаріїв без критично негативних для себе наслідків. В наших попередніх публікаціях на це вже неодноразово зверталась увага. Однак, розглянемо ще раз дане питання, зважаючи на деякі додаткові аспекти, які ще не обговорювались.

Спочатку хотілося б визначити те, чим може закінчитись для Росії «перевірка готовності НАТО до виконання своїх союзницьких зобов’язань» внаслідок відкритого нападу на нього. Як згадувалося, багато хто з експертів вважає, що Альянс не здатний захищати своїх членів від нападу з боку Росії, оскільки його провідні учасники остерігаються безпосереднього військового зіткнення з нею.

А якщо не побояться і дадуть відсіч із застосуванням військової сили як це зробила Україна? Тим паче, що НАТО готується до цього, як згадувалося на початку статті. Так, у відповідь на ракетно-дронові удари Росії по країнах Балтії чи Польщі, НАТО може завдати удару по її військових об’єктах у Калінінградській області. 

В серпні готовність Альянсу до таких кроків відкрито висловив Командувач сухопутними силами США в Європі та Африці і сухопутними силами НАТО генерал К. Донахью. З аналогічною заявою виступив і командувач Повітряних сил Німеччини генерал-лейтенант Х. Нойман. Ба більше, НАТО цілком здатне звільнити Калінінградську та Псковську області Росії від режиму Путіна, а з ними і Білорусь від влади Лукашенка. Чому б ні? Зараз російських військ у тих російських областях практично немає, оскільки Росія зосередила переважну частину своїх сил на війні проти України. 

В місцях постійної дислокації залишилися лише тилові штаби, казарми і солдати строкової служби без бойового досвіду. З Калінінградської області перекинуті на фронт та вже знищені там навіть ЗРК С-400, що робить її практично беззахисною. Як наслідок, Німеччина може відновити контроль над тією областю, як над своєю історичною територією — Східною Пруссією, яка була втрачена за часів Другої світової війни. 

Про Білорусь взагалі немає що казати. Її збройні сили приблизно дорівнюють арміям Литви або Естонії. Але, на їх територіях знаходяться ще і війська НАТО. Мінськ добре це усвідомлює. Тому Воєнна доктрина Білорусі передбачає не напади на Європу, а перехід до партизанської війни. І що тоді робитиме Росія? Погрожувати НАТО ядерною зброєю? Однак, у Альянсу вона також є, тому у Росії тут немає жодної переваги. Звичайно, НАТО не буде завойовувати ані російські, ані білоруські території. Але така ймовірність цілком можлива і Москва повинна на це зважати. Очевидно, що вона це робить і утримується від прямого нападу на Європу.

 Досить сумнівно, що Росія зможе реалізувати сценарій, за яким передбачається провокування внутрішніх конфліктів в країнах Балтії з подальшим прихованим, чи відкритим втручанням до них. Така ситуація детально не обговорювалась, тому вона й досить цікава. 

Більшість із експертів вважає, що спровокувати подібні конфлікти неважко. Начебто досить лише перетягнути на свій бік групу місцевих жителів Литви, Латвії, чи Естонії з числа російськомовного населення та поставити їм завдання розпочати антивладні виступи і демонстрації. Потім — направити туди підрозділи російського спецназу у вигляді «зелених чоловічків», які захоплять владу в районі компактного проживання етнічних росіян та організують збройне протистояння з чинною державною владою. Як наслідок, Росія матиме підстави для введення туди своїх військ під приводом «захисту співвітчизників».

На перший погляд, така схема дійсно досить проста. Однак, для того, щоб її практично реалізувати, необхідно виконати складну та довготривалу підготовку. Крім того, має бути низка чітких умов, без яких реалізувати згадані підходи практично неможливо.

Так, як свідчить практика та показники соціологічних досліджень, у будь-якому суспільстві активних осіб, готових брати безпосередню участь у заворушеннях і революціях, не більше 3 %. Решта — пасивні і можуть їх лише схвалювати чи заперечувати. І це лише у пікові періоди якихось соціально-економічних катаклізмів.

Те ж можна казати і про російськомовне населення країн Балтії. Більшість колишніх чи умовних росіян, які проживають на тій території, цілком задоволені своїм існуванням в Європейському Союзі. Тим паче, що насправді вони не зазнають якогось тиску. Їм достатньо лише знати місцеву державну мову, що цілком зрозуміло. Такі ж вимоги мають місце і в усіх інших країнах. Тому, для того, щоб розрухати росіян в Литві, Латвії та Естонії, необхідно організувати масштабну інформаційно-пропагандистську кампанію. І набагато потужнішу за ту, до якої російські пропагандисти вдаються повсякденно. Через російські ЗМІ таке здійснити неможливо, оскільки доступ до них російськомовних громадян обмежений. Тим паче, що їхню більшість у згаданих країнах таке не цікавить.

З огляду на зазначене, російські пропагандистські кола повинні працювати безпосередньо в країнах Балтії, використовуючи різного роду громадські організації, пропагандистів, місцеві ЗМІ, культурні та освітні органи. Однак, це можливо лише тоді, коли керівництво країни слабке і потурає діям заколотників, а також є підтримка з боку місцевої влади і силових структур.

Саме така ситуація склалася в Україні та безпосередньо в Криму і на Донбасі напередодні першого етапу російської агресії в 2014 році. Як пам’ятаємо, тодішній президент, його уряд і керівництво силових структур України були на проросійських позиціях і діяли в інтересах Росії. А заколоти в Криму і на Донбасі фактично організовувала тамтешня місцева влада за підтримки правоохоронних органів у цих регіонах. Там також вільно себе почували різноманітні проросійські та суто російські структури, які підбурювали населення, закликаючи виступати проти української влади. 

В країнах Балтії таких умов для діяльності заколотників немає. Тамтешні уряди мають тверду позицію і дотримуються чітко визначеного державного курсу. На боці держави і силові структури, які в центрі і на місцях сумлінно виконують свої обов’язки із захисту конституційного ладу та правопорядку. Як наслідок, у Литві, Латвії та Естонії немає жодних російських або проросійських організацій чи пропагандистських структур, які могли б спровокувати масові антивладні виступи місцевих росіян, а тим паче, щоб вони брали до своїх рук владу у місцях свого компактного проживання. Таким можливим спробам негайно запобігають сили безпеки та правоохоронні органи, а активісти підпадають під арешт чи депортуються. 

На відміну від тієї ситуації, що була до 2014 року в Україні, до країн Балтії неможливо інфільтрувати «зелених чоловічків». Бо для такого мають бути, як мінімум, дві передумови, а саме — наявність російської військової бази на території країни та відкритих її кордонів з Росією. З початку 1990-х років немає російських військ в Литві, Латвії та Естонії. А їх кордони не тільки зачинені і ретельно охороняються, але й зміцнюються системами інженерних загороджень. Жодним «зеленим чоловічкам» через них пройти не вдасться. Росіяни теоретично це можуть зробити через Європу. Але такий варіант не дає змоги провезти з собою зброю та спорядження, що необхідні для того, щоб захопити владу. 

І, нарешті, аби закріпитися при владі в умовах жорсткої протидії цьому центральним керівництвом країни та всіма його силовими структурами, заколотникам потрібна зовнішня підтримка. Саме так підтримала Росія заколотників на Донбасі наприкінці серпня — на початку вересня 2014 року, ввівши свої регулярні війська до Донецької і Луганської областей. Тоді Україна не мала змоги цьому перешкодити, оскільки у неї не було необхідних сил, а кордон з Росією на Донбасі взагалі був відкритий. 

Надати таку допомогу заколотникам в тій же Литві, чи Латвії і Естонії Росія теоретично може. Однак, лише у відкритий спосіб, оскільки, як було вже щойно сказано, «зелені чоловічки» там не зможуть пройти. Бо це свідчитиме про війну Росії з НАТО. Тобто, — повернення до попереднього варіанту, який є неприпустимим для Росії через нестачу у неї сил та внаслідок цілком ймовірних дій Північноатлантичного союзу із захисту своїх членів.

«Гібридні» війни Росії

За такої поточної ситуації єдиною можливістю для Росії хоч якось натиснути на Європу та перешкодити її діям з надання військово-технічної допомоги Україні є активізація «гібридних» війн проти європейських країн. Саме це зараз і відбувається у вигляді різних диверсій стосовно підприємств, які виготовляють для України зброю. Зокрема, останнім часом російські спецслужби улаштували диверсії на деяких польських, німецьких, естонських, болгарських та данських підприємствах. Серед таких: у Польщі — провідний виробник БПЛА WB Group (WB Electronics) та завод гелікоптерних компонентів у Люблені; в Німеччині — оборонна компанія Rohde & Schwarz та виробник дронів у Мюнхені; в Естонії — провідний розробник роботизованих наземних комплексів і безпілотних систем Milrem Robotics; в Болгарії — виробник артилерійських снарядів EMCO; в Італії — виробник боєприпасів KNDS Ammo Italy.

До того ж охоронні спецслужби запобігли спробам нападу на військові підприємства в Данії. Під постійною загрозою кібернетичних атак перебувають британські гіганти BAE Systems та MBDA. Резонансною за характером була спроба напасти на український транспортний літак Ан-124 у німецькому аеропорту Лейпциг 4 серпня. Одначе, такі вчинки росіян не мають реальних наслідків і лише негативно позначаються на Росії. Військово-технічне співробітництво між Україною і її західними партнерами не те, що не скорочується, а, навпаки, навіть зростає. Водночас у відповідь на диверсії російських спецслужб європейські країни посилюють санкції проти Російської Федерації, скорочують її дипломатичну та інформаційну присутність на своїй території. Так, керівництво ФРН ухвалило рішення про закриття генерального консульства Росії в Бонні та про розрив угоди щодо діяльності «Російського дому» в Берліні. Таку діяльність Німеччини та інших європейських країн повністю підтримали США. За заявою посла США при НАТО М. Вітакера, Вашингтон згодний надати всю можливу допомогу союзникам, які зіткнуться з подібними інцидентами.

Ще одним напрямом «гібридних» війн Росії є підтримка різноманітних проросійських, ультраправих, ультралівих та євроскептичних сил в Європі. Росіяни сподівається, що такі сили прийдуть до влади у Німеччині та Франції за підсумками виборів в цих країнах у 2027 році. Вони дійсно можуть отримати найбільшу кількість голосів виборців, але їх врівноважать парламентські коаліції у складі інших сил, які негативно сприймають нинішню Росію. Тому «гібридні» війни Москви у всіх її проявах не матимуть жодних відчутних досягнень. Тим паче, що НАТО і ЄС разом з іншими провідними європейськими країнами намагаються активно протидіяти Росії. Для цього ще в 2017 році в столиці Фінляндії м. Гельсінкі було відкрито Європейський центр з протидії «гібридним» загрозам. А в червні 2026 року Спільний центр протидії гібридним загрозам за участю всіх силових структур країни з’явився у Німеччині. Обидва центри успішно функціонують, виконуючи свої прямі функції.

Отже, у Росії дійсно є плани нападу на Європу. Росіяни розглядають це як наступний після України крок у справі з реалізації своєї неоімперської політики у військовий спосіб. Разом з тим, на поточному етапі Росія прагне силовим тиском лише примусити Європу припинити надавати допомогу Україні. На погляд багатьох експертів, для цього Росія може вдатися до ракетно-дронових ударів по стратегічних об’єктах європейських країн, до провокування конфліктів в Литві, Латвії, чи Естонії з подальшим військовим до них втручанням, а також до обмеженого нападу на сусідні країни НАТО і ЄС. При цьому вважається, що Альянс не спроможний на адекватну відповідь, оскільки не наважиться вступити у збройне з нею протистояння.

 Однак, допоки не завершиться війна проти України, керівництво РФ навряд чи наважиться реалізувати свої плани у подібний спосіб. На сьогодні Європа та НАТО цілком спроможні дати відсіч Росії, через що вона може опинитися у вкрай важкому положенні. Росіяни це усвідомлюють і намагаються діяти більш приховано в рамках «гібридних» операцій, якими передбачаються диверсії щодо військових підприємств європейських країн. Хоча це їм також не вдається, аби як вони цього хотіли.

Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики